Статтю судді Машевської Оксани Петрівни опубліковано в газеті: «Судово-юридична газета»

    Статтю судді Машевської Оксани Петрівни на тему: «Враховувати не можна відступити» опубліковано в газеті: «Судово-юридична газета»

   Автор зазначає, що трапляються непоодинокі випадки, коли обов’язкові правові висновки Верховного Суду України не беруться до уваги.

   З 03.08.2010 року для судів загальної юрисдикції стали обов'язковими висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду України. 

   У період з 03.08.2010 по 27.03.2015 включно відповідні статті процесуальних кодексів  імперативно  визначали  обов'язок всіх судів привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України. Невиконання судових рішень Верховного Суду України тягнуло за собою відповідальність, установлену законом. З 28.03.15 судам було  надано право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

   Таким чином, майже п'ять років суди нижчих судових інстанцій мали неухильно дотримуватись правових висновків Верховного Суду України  про правильне застосування норми матеріального права щодо спірних правовідносин, та трохи більше двох років набули  право не погодитися з найвищим судовим органом щодо запропонованого  застосування цієї норми.

   Ще у період між обов'язком та правом суду голова Верховного Суду України Ярослав Романюк зауважив, що обов’язковість правового висновку Верховного Суду України більшою мірою залишається декларативним. На практиці така обов’язковість нічим не підкріплена, а тому слідувати висновку Верховного Суду України чи ні залишається на розсуд суб’єкта.  Трапляються непоодинокі випадки, коли обов’язкові правові висновки Верховного Суду України нехтуються, ігноруються та не беруться до уваги.

   Водночас варто  визнати, що  право суду нижчого рівня  відступити від правової позиції  не є абсолютним, та закінчується там, де існує стабільна та незмінна в часі правова позиція   найвищого   судового   органу щодо застосування незмінних протягом тривалого часу норм права. До прикладу,  інститут позовної давності за Цивільним кодексом  України  практично не зазнав змін та досить у зрозумілий спосіб розтлумачений Верховним Судом України за суб'єктно-об'єктивними  критеріями.  За відсутності у рішенні суду обґрунтованих мотивів відступу від усталеної правової позиції щодо застосування зазначених норм матеріального права  або ж нехтування нею  цілком  справедливо може   бути розцінено  як зловживання процесуальним правом,  а відтак підставою для скасування рішення суду.

    Практика судової  творчості  дійсно виявила  проблему  мотивації відступу та була піддана справедливій критиці Верховного Суду України.

   Мотивами відступу, як дійшов висновку найвищий судовий орган, можуть бути наслідки  зіставлення характеру (змісту) спірних правовідносин та казусів (правових ситуацій), на підставі яких була сформульована правова позиція Верховного Суду України; час виникнення зазначених правовідносин, умови їх дії та існування; відсутність/наявність між ними істотного часового розриву; стабільність/змінність нормативного регулювання відносин, щодо яких виник спір, і тих, що були підставами для формування правового висновку; відсутність/настання ґрунтовних змін в суспільному, економічному житті країни, за буття яких сформульована правова позиція Верховного Суду України почала обмежувати та/чи дезорієнтувати в питаннях забезпечення однакового застосування норм матеріального права; або ж в межах конкретних фактичних обставин справи виявлені обставини, які існували на час формулювання правового висновку, але містять у собі ознаки, які не охоплюються трактуванням Верховного Суду України, та є необхідними і достатніми для прийняття іншого судового рішення.

    Та вищевикладені правові висновки Верховного Суду України  також доводять  об'єктивну неспроможність забезпечення принципу єдності судової практики  в державі постійно змінюваного  законодавства. Винятки можуть складати  хіба що однотипні правові ситуації.

    За змістом чинних процесуальних норм суди нижчих інстанцій  при розгляді справ  повинні дотримуватися принципу  stare decisis щодо застосування норм права  за однакових обставин  та не зв'язані ним, якщо у справі, що розглядається, з’являються  деякі істотні факти, вплив яких на  рішення суду  є суттєвим. Ретельна вмотивованість рішень суду щодо відступу від  принципу stare decisis  у таких справах дозволить в подальшому Верховному Суду  застосувати   його за нових обставин.

    Та слідування принципу  stare decisis по вертикалі є можливим за існування  сталої   та єдиної  в часі правової  позиції Верховного Суду   щодо застосування незмінних протягом тривалого часу норм права. Лише в такому випадку доводи про те, що судовий прецедент є досить ефективним способом забезпечення єдності судової практики будуть слушні.

   З повним текстом статті можливо ознайомитися за посиланням: https://sud.ua/ru/news/blog/116534-vrakhovuvati-ne-mozhna-vidstupiti

     Прес-секретар